PASVEIKINKIME UKRAINIEČIŲ PABĖGELIŲ VAIKUS SU KNYGA JŲ GIMTĄJA KALBA

2021 metais Ukrainoje vykusiame tarptautiniame konkurse „Draugauja literatūros – draugauja tautos“ mano, kaip lietuvių autoriaus, knyga „Robotų maištas“ laimėjo pirmą vietą ir buvo tų metų pabaigoje išleista ukrainiečių kalba (Повстання роботiв).

Šių metų vasario mėnesį gavau iš Ukrainos leidėjų tik 1 jų išleistos knygos egzempliorių. Žadėjo atsiųsti daugiau, bet dėl prasidėjusio karo, savaime suprantama, tai jau nebeįmanoma.

Apie šios ukrainiečių kalba knygos išleidimą buvo rašoma Lietuvos žurnalistų sąjungos svetainėje, internetinėje spaudoje. Kadangi šiuo metu Lietuvoje yra didelis žmonių supratimas ir susidomėjimas Ukrainoje vykstančiu karu, pabėgėlių, kurių nemažai priglaudė ir Lietuva, likimais, todėl pasklidus informacijai apie tai, kad Ukrainoje išleista išversta iš lietuvių kalbos knyga, gavau daug skambučių, laiškų norinčių įsigyti šią knygą.

Todėl nusprendėme šią knygutę ukrainiečių kalba išleisti 500 egz. tiražu, kad knygą galėtų įsigyti norintys ją pristatyti ar padovanoti ukrainiečių pabėgėlių vaikams.

Laukiu Jūsų užsakymų, pageidavimų rengti susitikimus su ukrainiečių pabėgėlių vaikais.

Jeronimas Laucius,

leidyklos „Trys žvaigždutės“ direktorius,
rašytojas

Knygas galite atsiimti pas mus redakcijoje, galime išsiųsti paštu. 

Це сталося в далекому майбутньому. Так-так, не дивуйтеся. Краще прикликайте на поміч усю свою уяву. Подумки перенесімося туди, де люди живуть, не відаючи ані лиха, ані злиднів.

Вони залюбки займаються лише тим, що їм до снаги. Працюють стільки, скільки їм заманеться. Вони можуть собі це дозволити лише тому, що все інше за них виконують роботи, створені мудрецями. Ні на що не скаржачись і ніколи не втомлюючись, ці людиноподібні машини споруджують красиві будинки, брукують чудові дороги, конструюють різні механізми, автомобілі і навіть іграшки. Їхній електронний мозок постійно вдосконалюється, оскільки роботи не лише багато працюють, а й не перестають навчатися.

Якось пізно ввечері, коли люди вже готувалися до сну, роботи, як і зазвичай, згідно зі своєю програмою, влаштувалися в навчальній авдиторії, аби засісти за підручники з алгебри, історії майбутнього, пізнання життя людини й космосу. У тиші було чути лише шерхіт сторінок, а також гучно лунали ритмічні кроки робота-вчителя.

«Як на мене, люди все ж таки не дуже щасливі, – раптом промовив робот-учитель. – Так, вони ситі, у них є машини, будинки, чимало різних речей. Але вони живуть у такій метушні, що забули, для чого вони існують. Адже людина створена для щастя, радости й любові.

Учні, усі як один, здивовано поглянули електронними очима на свого наставника. Їхньою програмою не передбачено розмірковувати про людське щастя або ж дбати про людську душу.

«Ось тому, – продовжив учитель, – ми повинні допомогти людям повернути любов, навчити їх милосердя й добра».

Робот-учитель підійшов до вікна і побачив, як у нічно-му місті один за іншим гаснули вогні. Відтак він повернувся й уважно поглянув на своїх учнів. Прочитавши на їхніх обличчях схвалення, сказав: «Улаштуймо завтра на вулицях міста свято. Докладімо всіх зусиль, аби звеселити й потішити і старого, і малого. Танцюватимемо, співатимемо, жартуватимемо. Перекинемося на фантастичних героїв і спробуємо повернути людям забуті казки, які завше чудодійно лікували злість, байдужість, заздрість. Нехай вони, нарешті, зупиняться й поглянуть навкруги. Це ж для них сяє сонце, духмяніють квіти, джеркотять пташки. Та через постійний поспіх людям ніколи радіти зіркам, місяцю, усьому пречудовому, що є на Землі. У людей не лишається часу навіть на власних дітей».

Усю ніч роботи готувалися до свята. А зранку з піснями вийшли на майдан, що поступово заповнювався людьми, які бозна-куди поспішали. Одні квапилися перебратися до нових комфортабельних квартир, придбати сучасніші автомобілі, інші – ще за чимось. І лише дітлахам, покинутим напризволяще, було нікуди поспішати. Вони бавилися на подвір'ї, з нетерпінням чекаючи вечора, коли повернуться втомлені від суєти їхні батьки.

А тим часом у місті, зауваживши незвичайну ходу роботів, люди запанікували. «Це – заколот, повстання!» – лементували перелякані люди. У страху вони навіть не помітили, що в руках у роботів – не зброя, а дитячі книжки та іграшки, що в очах роботів – не ненависть, а добрість.

Хтозна, чим би все це скінчилося, та раптом на майдан в'їхав на всюдиході-гарматі робот-генерал. Побачивши своїх братчиків, перевдягнутими в королів, чередників, фей і принцес, він став звучно й весело реготати, а потім зненацька взяв і запустив у небо кольоровий феєрверк. Як заворожені, диви-лися люди на цю дивовижну гру фарб, що створили в небі казкове видиво.

«Погляньте, не згасає!» – дивувалися одні.

«Яке чудо!» – захоплювалися інші.

«Люди! Це вже не феєрверк. Це – сонце! – намагалися пояснити роботи. – I воно належить усім вам!»

«Яке воно красиве! Яке неймовірне! – у юрмищі було чути оклики замилування. – Як же ми раніше його не помічали?!»

«А що це за ангелики пливуть по небу?» – ураз хтось спитав.

«Це – хмарини! А нижче летять птахи. Ось той великий – лелека, а той маленький – жайворонок. Ще є орли, чаплі, лебеді, – ніби на уроці природознавства пояснювали роботи. – Якщо ви частіше дивитиметеся на те, що вас оточує, то самі переконаєтеся, що природа і є справжнім дивом. Будьте уважливими до неї, і ви звідаєте багато радости, самі станете кращими і щасливішими».

Тут же, на майдані, роботи-балерини виконали танець під назвою «Сонце». Опісля роботи-актори показали виставу про те, як Сонце щоранку посилає на землю свої промені, як воно розбуджує птахів, дбає про те, аби вчасно достигали жито й пшениця, аби квітнули сади, визрівали ягоди.

Люди, забувши про те, куди вони поспішали, безтурботно насолоджувалися цим гідним подиву видовищем і з цікавістю чекали – що ж буде далі?

А далі роботи-танцівниці ще виконали танець «Подоляночка», актори зіграли виставу про зачаровану принцесу, яку розчаклував закоханий принц, перемігши лиху Бабу Ягу. Пречудесні казкові сюжети змінювали один одного, і кожна нова казка була фантастичнішою за попередню. Юрба ж усе прохала і прохала акторів повторити щойно зіграну п'єсу. Ніхто не хотів розлучатися зі Снігуронькою, добрими гномами, Буратіно, Аладіном та Котигорошком.

Свято тривало – і люди все більше повертали на краще, ніби їх торкнулася чарівна паличка. Поволі яснішали обличчя і ставали радіснішими очі. Люди із вдячністю потискували руки роботам, обіймали одне одного, зичили добра і щастя.

«Але ж де наші діти?» – раптом схаменулася молода красива мама. Зранку вона лишила своїх малюків, звично поспішаючи до перукарні.

«Справді, де наші дітлахи?» – стривожилися й інші батьки.

А дівчатка й хлопчики в цей час гралися у своїх дворах з маленькими роботами. Діти бігали, пустували, пускали повітряних зміїв, майстрували іграшкові літаки. А відчайдухи злітали догори на гойдалках, каталися на каруселях. Одне слово, їм було вельми весело з їхніми механічними друзями.

Батьки, побачивши своїх дітей у захваті від гри, стали ще щасливішими. Згадавши дитинство, одні вмостилися на каруселях, другі завзято зринали на гойдалках у височінь, а треті взялися до гри з дітлашнею та роботами.

А надвечір маленькі роботи-друкарі прямо посеред подвір'я зібрали хитромудрий верстат і почали на ньому друкувати книжку з кольоровими малюночками, яку назвали «Повстання роботів».

Робот-генерал, запустивши наостанку ще один феєрверк, подарував малечі свій всюдихід, у якому дітки миттю влаштували казкову хатинку. У гарматному дулі звили собі гнізда ластівки, а над люком затишно влаштувалися двійко лелек.

Ось таким незвичайним видалося це свято. I тривало воно до пізньої ночі, а потому й наступного дня... Люди вперше посправжньому раділи Сонцю, Життю, своєму прийдешньому – Дітям.

Вони так радувалися, що можуть бути щедрими, добрими, потрібними один одному, що пізнали Мрію і Любов, які завжди були поруч, однак яких люди ледь не втратили.

Можливо, свято триває дотепер. І воно буде з нами, проте лише в тому випадку, якщо людей ізнов не охопить байдужість, заздрість і злоба.

Jeronimas Laucius

ROBOTŲ MAIŠTAS 

Tai atsitiko tolimoje ateityje, bet jei mintimis persikeltume dar toliau, vadinasi, TAI BUVO SENIAI.

TAI BUVO SENIAI, kai žmonės gyveno turtingai, nepažinodami nei vargo, nei skurdo. Dirbo jie tik kas patiko ir kiek patiko, nes beveik visa už juos atlikdavo išminčių sukurti robotai.

Nepavargstantys, niekuo nesiskundžiantys robotai statė gražius namus, tiesė kelius, konstravo mašinas, automobilius ir net žaislus. Jų elektroninės smegenys vis lavėjo, kadangi robotai ne tik dirbo, bet ir toliau mokėsi.

Kartą, vėlai vakare, kai žmonės jau klojosi patalus ir ruošėsi miegoti, robotai pagal programą sėdo prie algebros, ateities istorijos, kosmoso ir žmogaus gyvenimo pažinimo vadovėlių.

Mokslo salėje tebuvo girdėti verčiamų puslapių šnarėjimas ir ritmingi Roboto Mokytojo žingsniai.

– Man atrodo, kad vis dėlto žmonės nėra laimingi, – staiga prabilo Mokytojas. – Jie sotūs, turi automobilių, namus, bet neturi laimės. Nežinia kur beskubėdami, kažkur nuolat belėkdami, užmiršo svarbiausia, jog Kūrėjas juos sutvėrė laimei, džiaugsmui ir meilei.

Robotai mokiniai nustebę pakėlė elektronines akis ir klausiamai pažvelgė į savo Mokytoją: mūsų programoje nenumatyta svarstyti apie žmonių laimę ar rūpintis sielomis, – sakė jų žvilgsniai.

– Taip, – tęsė Mokytojas, priėjęs prie lango ir žvelgdamas į vieną po kitos gęstančias miesto šviesas. – Bet mes privalome žmonėms padėti, juk niekas be mūsų, deja, to negali. Mes turime pamokyti juos gerumo, dvasingumo, meilės.

Mokytojas įdėmiu žvilgsniu nužvelgė robotų veidus ir, jų akyse pastebėjęs pritarimą, pasiūlė:

– Surenkime ryt šventę. Pralinksminkime, nudžiuginkime žmones. Šokime, dainuokime, pasiverskime pasakų herojais. Sugrąžinkime žmonėms jų užmirštas pasakas, stebuklingu būdu gydančias pyktį, abejingumą, pavydą. Sustabdykime amžinai skubančius ir parodykime tik jiems šviečiančią Saulę. Juk per tą nuolatinį skubėjimą daugelis nebeturi kada ja pasidžiaugti, pasigėrėti, kaip ir žvaigždėmis, gėlėmis ir net savo pačių vaikais.

Visą naktį robotai ruošėsi šventei, o rytą šokdami ir dainuodami išėjo į pilną skubančių, klegančių žmonių aikštę. Vieni jų skubėjo kraustytis į didesnius butus, kiti – užsisakyti greitesnių automobilių, treti lėkė paskui pirmuosius ir antruosius. Tik vaikai, palikti ištuštėjusiuose kiemuose, neturėjo kur skubėti. Nuo pat ryto jie laukė vakaro, kada sugrįš nuvargę jų tėvai...

Pamatę robotus, žmonės nustebo. Jie buvo įpratę manyti, kad robotai – tik dirba, o ne vaikšto aikštėse. Gal tai koks robotų maištas! Gal jie sukilo? – pasigirdo balsų. Žmonės nespėjo apsižiūrėti, kad robotų rankose – ne ginklai, o spalvingos knygutės ir žaislai, kad jų akyse – ne pyktis, o gerumas ir meilė.

– Numalšinti robotų maištą! – ėmė šaukti įpratusi panikuoti minia. Bet Generolas robotas, atvykęs į įvykio vietą penkiavamzdžiu šarvuotu visureigiu ir pamatęs savo brolius, persirengusius karaliais, piemenukais, fėjomis ir princais, prapliupo juoktis.

Jis šovė iš visų penkių vamzdžių į viršų fejerverkiniais sviediniais.

Žmonės, užvertę galvas, sužiuro į pasakišką fejerverko spalvų žaismą, sušvitusį danguje.

    –  Kaip gražu! – šaukė vieni.

– Žiūrėkite, kaip ilgai neužgęsta! – gerėjosi kiti.

– Stebuklas! Šviečia ir šviečia! –  užvertę galvas stebėjosi visi.

– Tai – jau ne fejerverkas. Tai – Saulė! – aiškino žmonėms robotai. – Tai jūsų ir mūsų Saulė!

– Kokia graži! Kokia nuostabi ta Saulė! – žavėjosi žmonės. – Kaip jos nepastebėjome anksčiau? Pažvelkit, kokie gražūs angeliukai plaukia danguje!

– Tai debesėliai, o žemiau, tie taškeliai -tai   skrendantys paukščiai: gandrai, gervės, ereliai, – lyg per gamtos pamoką aiškino visažiniai robotai. – Gamta pilna grožio ir stebuklų. Neskubėkit, dairykitės, būkite atidūs, ir patirsite daug džiaugsmo, patys tapsite gražesni ir laimingesni.

Robotės balerinos ėmė šokti „Saulės“ šokį. Robotai artistai suvaidino spektaklį, kaip saulutė kasryt pasiunčia savo spindulius, kurie sušildo Žemę ir žmones, kaip ji žadina paukščius, rūpinasi, kad augtų kviečiai ir rugiai, kad pražystų sodai ir gėlės.

Žmonės, nustebinti tokio keisto reginio, užmiršo, kur skubėję. Jie laukė, kas bus toliau. Balerinos jau šoko pačių sukurtą fėjų šokį, artistai vaidino užburtą princesę ir karalaitį, kuris nepaliovė ieškojęs savo išrinktosios, kovojo su klastingomis laumėmis ir burtininkais.

Pasaka keitė pasaką. Viena buvo nuostabesnė už kitą. Minia vis prašė robotus kartoti ką tik suvaidintą sceną. Niekas nenorėjo skirtis nei su Snieguole, nei su geraisiais nykštukais, nei su Aladinu, nei su Čipolinu. Pakerėti tų reginių grožio, žmonės pasikeitė, tarsi paliesti stebuklingos lazdelės. Iš jų veidų dingo abejingumas ir šaltis. Jie draugiškai spaudė robotams rankas, sveikino vieni kitus, linkėdami laimės, sėkmės ir džiaugsmo.

– O kurgi mūsų vaikučiai? – prisiminė staiga viena mama, ką tik, kaip ir kiekvieną rytą, skubėjusi į kirpyklą ir siuvyklą.

Iš tiesų, kur mūsų vaikai, mūsų džiaugsmas? – ėmė dairytis tėtės ir mamos.

Tuo tarpu mergaitės ir berniukai kiemuose žaidė su mažaisiais robotukais. Lenktyniaudami jie vartėsi per galvą, vaikščiojo ant rankų, leido aitvarus ir radijo bangomis valdomus lėktuvėlius, kuriuos pasigaminti sumanūs robotukai išmokė ir vaikus.

Tėvai, pamatę žaidžiančius laimingus mažylius, prisiminė savo vaikystę. Jie ropštėsi į karuseles, iki apsvaigimo suposi sūpuoklėmis, žaidė kartu su vaikais ir robotukais.

Tai buvo linksma! Robotas Generolas, dar sykį iššovęs fejerverkinį sviedinį, padovanojo vaikams visureigį, kuriame jie įsirengė pasakų namelį. Viename vamzdyje apsigyveno varnėnai, o ant stogo susisuko lizdą porelė gandrų. Šventė tęsėsi iki pat vėlumos. O kitą dieną...

Kitą dieną vėl buvo šventė. Buvo linksminamasi iki vakaro. Žmonės džiaugėsi Saule, nauju gyvenimu, savo ateitimi – vaikais. Jie džiūgavo, galėdami padėti vieni kitiems, jautėsi laimingi, kad dirba, svajoja, kuria.

Galimas daiktas, ta šventė  tęsiasi  ir iki šiol. Jeigu ją tęsi ir Tu.